Громадянська війна у Росії

Громадянська війна у Росії (1917–1921) — громадянська війна на теренах Росії (у вузькому тлумаченні — в межах Російської республіки, в ширшому — на території колишньої Російської імперії), що розпочалась із падінням Тимчасового Уряду, та захопленням більшовиками Петрограду.

У війні брали участь різні за чисельністю та складом збройні формування. Найважливіші з них — Червона Армія (створена більшовицьким урядом Росії), Добровольча армія (створена офіцерами царської армії), армія УНР (створена урядом УНР), Революційна повстанська армія (армія батьки Махна та деякі інші добровільні військові формування, створені для захисту інтересів селянства України) та інші.

У російських історичних джерелах — енциклопедіях, підручниках, довідниках — ця війна часто зветься розширено: «громадянська війна та іноземна інтервенція проти Радянської Росії». Тобто до поняття «громадянська війна» додається (в нього додатково включається):

• Продовження військових дій із Німеччиною і Австро-Угорщиною на фронтах Першої світової війни після жовтня 1917.
• Боротьба більшовицької влади із національно-визвольними рухами та окупація країн, що виникли на теренах Російської імперії.
• Воєнний конфлікт між Радянською Росією та країнами Антанти, а також на Далекому Сході з Японією — після укладення урядом Радянської Росії сепаратної мирної угоди з Центральними державами у Брест-Литовську (на початку 1918), а також відмови уряду більшовиків сплачувати зовнішній борг Росії її закордонним кредиторам та розсекречення таємних міжнародних договорів і угод Російської імперії (царський дім Романових) із країнами Заходу.

• бойові дії з силами, що пітримували реставрацію монархії - Добровольчою армією та ін.
• Військовий конфлікт із Польщєю 1919–1921 (Радянсько-польська війна).
• Війна 1921 у Монголії.

Польсько-радянська війна 1920 р.

Польсько-радянська війна 1920 — війна між Польщею і Українською Народною Республікою, з одного боку, і РСФРР та Українською Соціалістичною Радянською Республікою, з другого, у квітні-жовтні 1920. Це була спроба радянської армії прорватися через Польщу до Німеччини, щоб захопити її та звідти понести соціалістичну революцію по всьому світу.

Польсько-радянська війна (відома у історіографії також як радянсько-польська, польсько-більшовицька, війна 1920 року) була одним з тривалих етапів Громадянської війни в Росії та боротьби новопосталих держав – радянських республік, Української і Білоруської Народної Республік та Другої Речі Посполитої (Польщі) – за незалежність та кордони, а також була тісно пов’язана з національно-визвольними і революційними рухами у сусідніх країнах. Український театр бойових дій був одним з основних у цій війні, результати якої у значній мірі вирішили долю українських земель майже на два десятиліття уперед.

«Другий зимовий похід»

Дру́гий зимо́вий похі́д, Листопадовий рейд Армії Української Народної Республіки — жовтень-листопад 1921 року. Загальне командування Повстанською Армією здійснював Юрій Тютюнник, начальником штабу був полковник Юрій Отмарштейн.

В жовтні 1921 командуванням Армії УНР та Повстанчою Командою було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Активні дії повстанських загонів повинні були перешкодити вивезенню продовольства з України в Росію і тим самим врятувати населення від голоду (якраз на зиму 1921–1922 рр. прийшовся перший голодомор, спровокований більшовицькою політикою «воєнного комунізму»: фактичного пограбування села так званою «продрозкладкою»). Стратегічним завданням операції було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні. Ця акція ввійшла в історію під назвою Другий зимовий похід Армії УНР або Листопадовий рейд.

Татарбунарське повстання

12 вересня 1924 в селі Миколаївському, Бессарабія, Румунія, розпочалося селянське повстання, що через три дні перекинулося на Аккерманський повіт. У районі Татарбунар селяни проголосили радянську владу, яку утримували три дні. Повстання жорстоко придушене румунськими військами: розстріляно 500 селян, більшість з яких не були причетними до повстання.

Однією із причин повстання було незадоволення селян аграрною політикою, яку проводив румунський уряд, зокрема Аграрною реформою 1921 року. Також сприяв повстанню, курс Комінтерну на світову революцію, селянський повстанський рух (протягом 1918-24 рр. відбулося понад 150 повстань). У повстанні брало участь близько 6 тис. осіб, очолив повстання ревком на чолі з О. Клюшніковим. Слабоозброєні повстанці не могли протистояти румунській армії. Повстання не підтримали молдавські селяни і німецькі колоністи. 1925 р. судовий процес («Процес 500») над учасниками повстання. 85 осіб було засуджено на різні терміни ув'язнення. Судові переслідування тривали аж до 1929 р. Порівняно ліберальні вироки були зумовлені широкою компанією протестів у Румунії та за її межами. На боці повсталих виступила Комуністична партія Румунії. ЦК компартії Румунії в спеціальному маніфесті закликав надати допомогу повстанцям. У ноті протесту Радянський уряд зажадав покласти кінець кривавим розправам. Розправившись з повсталими і заарештувавши багатьох його учасників, румунська влада в 1925 році інсценували «процес 500», який повинен був довести, що Татарбунарське повстання — «справа рук Москви». На захист заарештованих татарбунарцев виступили А. Барбюс, Р. Роллан, Е. Сінклер, Т. Драйзер, А. Ейнштейн, Б. Шоу, Л. Арагон, М. Садовяну, К. Пархон, Т. Манн і багато інших представників науки і культури. У листопаді 1925 року в Кишинів прибула делегація прогресивної громадськості країн Західної Європи на чолі з письменником Анрі Барбюсом. Делегація добилася присутності на процесі. Пізніше Барбюс напише у своїй книзі «Кати»: «Може бути, якщо б я вже не був революціонером, я став би ним, повернувшись із цього трагічного хаосу південної Європи». Судові переслідування тривали до 1929 року. Не знайшовши доказів їх зв'язки з Москвою і під тиском громадської думки суд виправдав більшість арештованих. Засуджено було лише близько 85 чоловік, які були засуджені до термінів від 5 років до довічного ув'язнення.